I’m back with another translation of a Ukrainian children’s fairy-tale. The original text of the story can be found at the bottom of this post.
This story comes from a book called Жахлива книга, meaning Terrible/Horrible Book. The story itself is called Куку, by Іванка Кравцова (Ivanka Kravtsova).
Куку
Hi! My name is Yulia. I want to tell you a true story from my life. So, listen up.
It was a wonderful August morning (and it’s wonderful, for today I stayed home alone the whole day (and I really love this!)). I got up, went to the bathroom, brushed my teeth and went for breakfast. I had buckwheat porridge for breakfast. With milk.
I don’t like either buckwheat nor milk, so I decided to turn on Youtube. I think, watching an interesting video, one can even ignore tasteless buckwheat, not to mention buckwheat with milk.
So I opened my laptop and I went to Youtube.
On the main page there were videos EVERYWHERE named like “Kuku is knocking at my door”, “Never open to Kuku”, “Kuku has arrived” and things like that. [Note: Kuku literally translates as cuckoo, but it is also the Ukrainian term for peekaboo]
“Hm,” I thought. “Kuku. A very strange and kind of childish name. Silly!”
But curiosity overcame me. I started a video, named “Who is Kuku?”
“Kuku,” said the voice, “is a creature which knocks on doors when children are at home alone. It has a frightful appearance. Big red eyes and mouth. Small body. Big legs, which leave behind blood stains…”
“That’s enough,” I decided. “Yes, I admit, I was a little bit creeped out. Foolish!”
And suddenly someone knocked on the door. (Knocked! Even though there is a bell!)
“Who’s there?” I nervously asked.
“Open up! It’s Kuku!”
This is where I truly started to panic. I’m not joking that I was scared. I went to the peephole, but I didn’t see anything. It was like someone had splattered the glass circlet with red blood.
Then I recalled that there was a window in our house, from which the bottom of the entrance door was visible. From the side. Low down.
At least from the cupboard in the basement one would be able to see the legs of whoever was knocking.
“By the way, the closet- it’s a great place for concealing yourself from the Kuku itself,” I thought. I climbed into it. Indeed only someone’s legs were visible from the window. Very hairy. And something else… Stains… Red…
“Blood trail,” I decided.
Suddenly it became very scary. I looked around the closet. There was a hiding place. Mine. Very secretive. (I will not tell you about it, and suddenly you are a maniac… You don’t need to know where to look for me. For the decent part of the readers, I say: “Sorry. Another time”).
So, I was hiding in there. Whoever it was continued to knock. I continued to be scared. And so it went on for 10 minutes. Then Kuku left. Only after half an hour I climbed out of the closet. And after another 40 minutes was I bold enough to step out into the street. At first I put my head out, so that if something was there I could immediately slam the door and hide. When I didn’t find anyone, I went outside completely.
On the pavement in front of the entrance was a big red stain. And a note hung on the door. From Kuku…
I took it with trembling hands. Written in small handwriting was:
“Good day, I accidentally spilled red paint near your doorstep. I am terribly sorry. -Mykola Ivanovich Kuku”
Original Text
Привіт! Мене звати Юля. І я хочу вам розповісти одну ре
альну історію з мого життя. Отже, слухайте.
Був чудовий серпневий ранок (а чудовий, бо сьогодні я ли
шалася сама вдома на цілий день (а я це дуже люблю!)). Я встала,
сходила у ванну, почистила зуби й пішла снідати. На сніданок
була гречка. З молоком.
Я не люблю ні гречки, ні молока, тож вирішила увімкнути
ютуб. Думаю, дивлячись цікаві відео, можна не звернути уваги
навіть на несмачну гречку, не кажучи вже про гречку з молоком.
Отож я відкрила ноут і зайшла в ютуб.
На головній сторінці СКРІЗЬ були відео з такими назвами:
«У мої двері стукає Куку», «Ніколи не відчиняй Куку», «Куку при
йшло» й усяке таке.
«Гм, — подумала я. — Куку. Дуже дивне та якесь дитяче ім’я.
Дурня!»
Але цікавість мене поборола. Я увімкнула відео, яке назива
лося «Хто таке Куку?».
«Куку, — сказав голос, — це істота, яка стукає у двері, коли діти
лишаються самі вдома. Має страшний вигляд. Великі червоні
очі, рот. Мале тіло. Чималі ноги, які лишають криваву пляму…»
«Годі, — вирішила. — Так, визнаю, мені стало трішки мото
рошно. Дурниця!»
І тут раптом хтось постукав у двері. (Постукав! Хоч є дзвінок!)
— Хто там? — боязко запитала я.
— Відчиніть! Це Куку!
Ось тут у мене справді почалася паніка. Я не на жарт зляка
лася. Підійшла до вічка, але нічого в ньому не побачила. Ніби
хтось забризкав скляне кружальце червоною кров’ю.
Тоді я згадала про одне віконце в нашому домі, з якого
видно низ вхідних дверей. Збоку. Низько.
Принаймні з комірчини на цокольному поверсі можна було
побачити ноги того, хто стукав.
«До речі, комірчина — це гарне місце, де можна сховатися
від того самого Куку», — подумала я. Туди й полізла. З віконця
справді було видно тільки чиїсь ноги. Дуже волохаті. І ще дещо…
Пляму… Червону…
«Кривавий слід», — зрозуміла я.
Раптом стало дуже страшно. Я роззирнулася комірчиною.
Там була схованка. Моя. Дуже секретна. (Вам про неї не ска
жу, а раптом ви маніяк… Не треба вам знати, де мене шукати.
Для порядної частини читачів скажу: «Вибачте. Іншим разом»).
Отож, я туди заховалася. Хтось продовжував стукати. Я про
довжувала боятися. І так тривало 10 хвилин. Потім Куку пішло.
Лише через півгодини я вилізла зі схованки. А ще через 40 хви
лин — наважилася вийти на вулицю. Спочатку я просунула
туди голову, щоб у разі чого різко сховатися й захряснути двері.
Коли ж нікого не виявила, вийшла на вулицю вся.
На бруківці перед входом була велика червона пляма. А на
дверях висіла записка. Від Куку…
Я тремтячими руками взяла її. Дрібненьким почерком було
написано:
«Доброго дня, я випадково розлив червону фарбу біля ва
шого порога. Вибачте, мені страшенно прикро.
Микола Іванович Куку».
